Пасажирські перевезення: тарифи підвищуватимуть і надалі

Не встигли українці оговтатися після подорожчання тарифів у транспорті восени минулого року, як знову те ж саме: з кінця січня вартість проїзду в приміському транспорті знову підвищилися на 30%. Картельна змова компаній-перевізників чи поганий державний контроль? Куди йдуть гроші від пасажирських перевезень і хто винен у низькій якості послуг?

Проїзд у маршрутках із приміських для Києва селищ та містечок подорожчав на 3 гривні. Підвищилася також вартість поїздки — до 2-ох гривень — у столиці та інших містах. Українці в розпачі: збільшення вартості перевезень за доволі стислий термін скидається на змову компаній-перевізників.

Тим часом держава й влада на місцях ніби стоїть осторонь, ігноруючи дорожчання проїзду і водночас жахливий стан громадського транспорту.

Скасований контроль державою — лише початок

До 6 травня 2015 року (якихось півтора роки тому) максимальний тариф на проїзд у приміських маршрутках встановлювався обласними держадміністраціями. Але новоприйнята Постанова Кабміну того ж року скасовувала державне регулювання цін на перевезення пасажирів.

Ігор Кравченко, юрист

Державне регулювання цін на тарифи за проїзд не потрібне. Підприємці самі мають визначати ціни. Сьогодні державне регулювання тарифоутворення перевезень скасовано лише на міжміських та приміських маршрутах. У міських перевезеннях зберігається публічне регулювання цін, яке покладається на органи місцевого самоврядування.

Скоріш за все це — тільки початок дерегуляції тарифоутворення, що буде впроваджуватися, — вважає юрист ЮК «Центр Конфліктології і Права» Ігор Кравченко

Звісно, ціни повинні визначатися не стільки підприємцями, скільки цивілізованим конкурентним середовищем, тобто нормальною боротьбою за покупця. Це — добре правило, проте для нашої країни, де «править бал» монополізм, зловживання та нечесна конкуренція компаній-ненажер, таке навряд чи наразі можливо.

Закон майже не обмежує перевізників

Що та хто регулює «пересмажений» ринок перевезень, тарифи і стан транспорту? Можна сказати, що наразі таких законів або ж уповноважених контролюючих органів в Україні немає.

Голова ГО «Розвиток інфраструктури» Станіслав Гвоздіков стверджує, що закон про автотранспорт жодних обмежень для перевізників не містить:

У Постанові Кабміну 1997 року ви не знайдете будь-яких норм, що визначали б ціноутворення у галузі пасажирських перевезень.

А в так званій Методиці розрахунку тарифів на послуги пасажирського автомобільного транспорту є формула, за якою має розраховуватися тариф на перевезення. Втім, вона має лише рекомендаційний характер.

У цій формулі дільником є запланована кількість пасажирів, яку помножено на середню протяжність маршруту. Тому немає сенсу вивчати об’єктивні показники витрат перевізника. А якщо компанії потрібний, приміром, показник тарифу 12, 15 чи 20 гривень, то його можна легко «знайти» за допомогою цієї формули. Для цього достатньо підставити в неї будь-яку кількість пасажирів і все

Таким чином, тарифи або ціни на проїзд можуть цілком вільно встановлюватися компаніями-перевізниками. Тобто сьогодні вони можуть вставити будь-яку цифру по перевезеннях і по рентабельності й усе виходить, як їм заманеться.

Що і як відбувається насправді?

Попри те, що фактичного повноцінного документу, який би детально розписував методику ціноутворення, немає, існують закони. А вони мають вищу силу, ніж звичайні постанови Кабміну.

Насамперед, це стосується Закону України «Про автомобільний транспорт». У ньому читаємо:

Державне регулювання та контроль у сфері автомобільного транспорту реалізується шляхом проведення центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, зокрема, тарифної політики на автомобільному транспорті

Таким чином, влада повинна брати найактивнішу участь у формуванні тарифів і контролювати «маршруточників» дуже пильно.

Далі — більше. Згідно з цим Законом, обласні держадміністрації та органи місцевого самоврядування формують у приміському та міжміському сполученні мережу автобусних маршрутів загального користування, що не виходять за межі території області, та міських автобусних маршрутів загального користування, а також здійснюють контроль за дотриманням законодавства у сфері автомобільного транспорту на відповідній території. Ну, з цим більш-менше влада справляється.

Цей же Закон регламентує те, що й місцева, й центральна влада повністю відповідають за організацію належного перевезення пасажирів, визначення на конкурсних умовах перевізників, укладення договорів з такими перевізниками і контроль за дотриманням ними відповідних умов перевезень та державних соцстандартів.

Особливе звучання в цьому сенсі йде від слова «дотримання» всіх умов. Дійсно, влада повинна робити все, щоб у разі невиконання перевізниками умов їх карали. Приміром, усіляких порушень, на кшталт, невидачі квитків за проїзд (це явище просто катастрофічне), мерія чи облдержадміністрація мали всі повноваження відкликати ліцензію в такого горе-перевізника. Чи багато ми знаємо прикладів цього?

Що робити і як боротися з нечесними перевізниками?

Монополіст — це той, хто не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання до збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших компаній, наявності пільг чи інших обставин.

Тому корисно було б застосувати антимонопольне законодавство:

Ряд перевізників займає в тому чи іншому сегменті ринку приміських і міжміських перевезень домінантне положення, і може необґрунтовано піднімати тарифи на проїзд, користуючись цим.

Окрім того, між підприємцями можуть відбуватися змови задля спільного й одночасного підняття плати за проїзд без належних економічних обґрунтувань. Такі дії є правопорушеннями, що належать до компетенції Антимонопольного комітету України, — вважає юрист Ігор Кравченко

Доступ на ринок перевезень обмежений ліцензією та конкурсним відбором, тому збувати свою послугу (перевезення) кожен із перевізників може, не боячись конкуренції.

Але сьогодні в Україні на ринку «маршрутних» перевезень про здорову конкуренцію годі й казати. Достатньо вчитатися в Закон «Про захист економічної конкуренції»: ціни, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку, є зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, що забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Далі можна визначити кроки боротьби з горе-ненажерами компаніями-перевізниками, в тому разі, якщо державна та місцева влади «погано» читають ухвалені ними ж закони та інші нормативно-правові акти.

Варіанти впливу на ситуацію

1. Примусити регіональні підрозділи Антимонопольного комітету України виконати свою роботу — припинити зловживання монопольним становищем перевізників та застосувати відповідне покарання до винних юридичних та посадових осіб.

2. Організація держадміністраціями нових регулярних автобусних маршрутів у такий спосіб, щоб забезпечити права перевізників, що інвестують у власну справу та пасажирів.

3. Організація «регулярних спеціальних перевезень» місцевою владою. Так роблять підприємства, що працюють позмінно: організовують підвезення працівників. Цей механізм впливу на хапуг-перевізників уже успішно застосовано в деяких територіальних громадах.

4. За умови публічного обговорення цього питання, а також при визначенні економічно-обґрунтованих тарифів, перевізник не збільшує вартість проїзду. Різницю між новим і старим тарифом перевізнику компенсує міський бюджет.

Зараз це досить широко застосовується у приміських об’єднаних територіальних громадах деяких обласних центрів.

5. Тиск громади, влади, контролюючих органів на перевізника, що змусить його зменшити тариф.

Сьогодні, за інформацією експертів, 80% компаній-перевізників не видають квитків на проїзд пасажирам, набиваючи повний салон людьми. Тобто до бюджетів потрапляють лише крихти.

Питання ціноутворення на послуги з перевезення пасажирів автомобільним транспортом, що виконують рейси на територіях відповідних областей, лежить у площині контролю договірних взаємовідносин між автомобільними перевізниками, відповідними обласними, районними державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. І доречно на всіх етапах до обговорень залучати громадськість. Адже саме пересічні люди, які сплачують за проїзд у маршрутках, повинні знати, за що вони платять, куди й кому все йде, й особливо, скільки податків платять перевізники.

Ігор ГОНТА