У Феміди не жіноче обличчя
Ось іноді стаєш свідком якоїсь життєвої історії та ще й з судовою тяганиною, і складається враження, що всі інструменти правової системи створені виключно для задоволення потреб окремих осіб. Таких як, наприклад, Віталій Свірський. Хто такий Свірський? Може, ви й чули це прізвище в контексті численних кредитних скандалів, пов’язаних з його підприємством – збанкрутілим меблевим монстром «Ліга-Нова». Однак, наразі у полі нашого зору не ошукані кредитори, а менш публічний ракурс життя пана Свірського та тих чиновників, які зробили його обраним одержувачем «правосуддя по-українськи»…
Коли заглиблюєшся в матеріали ініційованої Свірським цивільної справи, здається, що неприємності у бізнесі та особистому житті в якийсь момент суттєво позначилися на його світосприйнятті чи то просто психічному здоров’ї. Так чи інакше, восени 2013 року Свірський звернувся до Печерського районного суду Києва з позовом про визнання його батьком п’ятирічної (!) дитини своєї колишньої подруги, з якою він зустрічався кілька років тому. До жінки він мав хворобливі почуття: наполегливо продовжував домагатися її прихильності, позбавляючи спокійного життя. Що ж вдієш, перешкоди завжди лише підбадьорювали його.
Наявність у хлопчика законних матері та батька жодною мірою не завадили Свірському вимагати надання йому батьківських прав, а дитині – свого славнозвісного прізвища. Події наступних місяців нагадували неймовірний серіал: викрадення Свірським дитини, спроба через суд заборонити виїзд на закордонний відпочинок, зіпсований день народження хлопчика і ще ціла низка подібних ситуацій… Прояви «батьківської турботи» не на жарт підірвали психологічний стан дитини та її матері, поставивши їх життя в режим військової облоги. Всі надії були на справедливе судове рішення. Проте, у квітні 2014 року суддя Волкова (так-так, саме та, що звільнила з-під варти екс-командира «Беркуту») все ж таки «призначила» Свірського новим батьком дитини.
Чи варто казати про абсурд ситуації на логічному, етичному і навіть правовому рівні? Недивно, що апеляційну інстанцію Свірський із тріском програв, а Вищий спеціалізований суд України взагалі відмовив йому в прийомі касаційної скарги. Здавалося б, свято правосуддя звершилося. Але напередодні Нового року скаргу до суду подає… відділ реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві. І, не повірите, Вищий спеціалізований суд її приймає! Незважаючи на те, що зазначена установа була залучена до справи не просто третьою особою, а третьою особою, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, а її представники навіть не були присутні під час судів першої та другої інстанцій. Ось таки дива: цілком миролюбна державна установа, яка б мала просто виконувати свої функції та рішення суду, виявляється, у будь-який момент може виступити в ролі такого собі підбурювача змін не тільки у вашому особистому житті, а й у майбутній долі вашої дитини!
Звичайно, такі діяння держустанов носять не абстрактний, а цілком персоніфікований характер. Касаційна скарга до ВССУ була направлена з «благословення» начальника Печерського відділу РАЦС Дашутіної Ради Володимирівни. На цілком слушне запитання адвоката відповідачки, як таке могло статися, Рада Володимирівна розповіла жалісливу історію про те, що «кається» в своєму вчинкові, розуміє його абсурдність та наслідки, але діяла не з власної волі, а під тиском впливових «друзів» Свірського, зокрема, свого начальника, в. о. начальника Головного управління юстиції у м. Києві Андрія Георгійовича Бєлова, який погрожував їй втратою займаної посади. Годі й казати, що останній будь-який тиск, звичайно ж, заперечує. Мовляв, ніяких розпоряджень не давав, рішення про подібні касації – виключно прерогатива відділів РАЦС і т.д. і т.п. Проте, в офіційному листі-відповіді всіляко підкреслює правомірність вчинку своєї підлеглої, а на слух демонструє неабияку обізнаність у справі, яка його як посадовця «мало стосується», і взагалі, «які до нас претензії, є суд, нехай він і розбирається». Але вибачте. Дві судові інстанції протягом року з`ясовували та досліджували безліч приватних, інтимних та інших обставин взаємовідносин сторін. Так навіщо ж було відмовлятися від участі в судових засіданнях? А з якої причини начальник Печерського відділу РАЦС Дашутіна Р.В. проявила дивовижну прозорливість, вирішив особисто сплатити судовий збір за подачу касаційної скарги ще до того, як вона дізналася про рішення апеляційного суду, навіть раніше, ніж Свірський подав скаргу на її ім’я? Панове посадовці, в чому ж ви зацікавлені – у правосудді чи особисто?
Що далі? Касаційний суд, направлення на новий розгляд, роки судової тяганини, чергове коло пекла? Служителям юстиції та панові Свірському варто було б пригадати біблійну притчу про царя Соломона та двох жінок, які ділили дитину. Але, вочевидь, Віталій Свірський вважає, що з «правосуддям по-українськи» любов теж можна відсудити…
Добавить комментарий