Чому українці довго не живуть: трансплантація органів в Україні

Небагатьом відомо, що Україна є однією з найперших держав, де було успішно здійснено органну трансплантацію. Але цій справі розвинутися не судилося… На ринку з’явилися “чорні” трансплантологи: людей залишали вмирати просто неба, продаючи органи за шалені гроші. І було прийнято рішення: знищити цю галузь медицини, поставивши хрест на чесних лікарях, що самовіддано сповідували клятву Гіппократа в тій її частині, де йшлося: «Роби все, що від тебе залежить»…

Наразі ж питання пересадки органів знову на шпальтах видань: як створити в Україні цивілізований ринок трансплантації? Чи готовий до цього український закон, лікарі й пацієнти?

На презумпцію згоди не підуть!

Натомість підкріплена всіма необхідними нормативно-правовими актами трансплантація плідно розвивається не лише за океаном, а й, приміром, у сусідній Білорусі.

Однак щодня страждають сотні тисяч тяжко хворих українців, які роками чекають на своїх донорів, і їх можна було б вилікувати саме завдяки трансплантації. В Україні щорічно гине від 40 до 60 потенційних донорів на 1 мільйон населення, що складає близько трьох тисяч донорів, які могли б врятувати життя 10-ом тисячам хворих. Тому пацієнти, їхні родичі, лікарі та експерти б’ють на сполох — це питання потребує надтермінового вирішення.

Чому ж так відбувається? Чому й досі немає юридичного підґрунтя (а може, воно-таки є десь у шухлядці) для розвитку трансплантології? До речі, за прогнозами окремих медиків і нашого Міністерства охорони здоров’я, в середині 21-го століття до 50% хірургічних операцій будуть пов’язані саме з пересаджуванням органів людини.

Але в Україні все ж є певні потуги з цього питання. Нині до другого читання готується законопроект про трансплантологію. Про те, яким він буде, вже можна здогадатися, адже в нас негативно ставляться до так званої презумпції згоди: коли немає письмової заяви людини про її бажання стати донором після своєї смерті, вважається, що така згода надана нею за замовчуванням.

Іноземні країни по-різному ставляться до питання презумпції згоди, проте поступово держави, починаючи з 80-х років минулого століття, змінили на законодавчому рівні «презумпцію незгоди» на «презумпцію згоди». Зокрема, цьому сприяла Всесвітня медична асамблея, яка рекомендувала не допустити купівлю-продаж людських органів. Пізніше, в 1993 році, католицька церква в особі Папи Римського висловила думку: «Душу – Богу, органи – трансплантологу». Така заява позитивно вплинула на погляди багатьох європейських країн. Сьогодні презумпція згоди діє в більшості країн Європи, деяких штатах США, Бразилії, Перу та Ізраїлі, — коментує юрист ЮК «Центр Конфліктології і Права» Тетяна Журавель

Зауважимо, що у квітні цього року Верховна Рада ухвалила в першому читанні проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України про охорону здоров’я та трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини».

У проекті, як то кажуть, все старе, як світ. Там визначено, що кожна повнолітня дієздатна особа може дати письмову згоду стати донором органів і (або) анатомічних матеріалів після своєї смерті. Після надання такої згоди на особу оформлюється картка потенційного донора відповідного державного зразка.

До того ж таку згоду, за текстом проекту, можливо буде відкликати: можна ж і передумати.

Водночас навесні цього року у ВР розглядався інший, більш демократичний законопроект від народного обранця і колишнього міністра охорони здоров’я Олега Мусія, де було чітко прописано регламентування презумпції згоди. Проте в жодній фракції парламенту законопроект не підтримали…

Думка нардепів має збігатися з думкою людей

Мабуть, розвиток такої необхідної галузі, як трансплантологія, навряд чи відбудеться. Якщо, звісно, саме в такому вигляді законопроект буде ухвалено у другому читанні та його візьмуть за основу.

Як зазначає юрист Тетяна Журавель, в Україні мають бути законодавчі ініціативи, думка яких відповідає настроям суспільства:

Питання трансплантології не найбільш обговорюване. Чимало експертів і пересічних громадян замислюються над ним, на жаль, лише коли необхідність здійснення трансплантації зачіпає їх самих чи їхніх близьких.

Будь-які зміни на законодавчому рівні мають підлягати обговоренню серед загалу, потрібно висвітлювати ситуацію з усіх сторін. Адже, коли людина чує про презумпцію згоди щодо трансплантації органів після смерті, в неї зазвичай виникають думки про злочинні дії, що можуть вчинюватися з метою отримати анатомічні матеріали, тобто органи. Проте такі думки є хибними

Так, приміром, головний кардіохірург МОЗ України Костянтин Руденко зазначає, що міфи про “чорних” трансплантологів часто-густо просто позбавлені підґрунтя:

Серце продати просто неможливо. Є лише три години, щоб його вшити реципієнту. Проте це можна робити лише у вузькоспеціалізованих клініках, тобто в серйозних умовах

Прилаштувати нирку за години без обладнання та серйозних досліджень теж неможливо. Анестезіологи вважають, що немає сенсу викрадати людину, аби забрати в неї, приміром, печінку. Вони пояснюють це тим, що потім орган неможливо буде прилаштувати за будь-якого бажання.

Так, нирки зберігають (та й то в спеціально прилаштованих для цього умовах) максимум добу, а ту ж саму печінку – лише 4-6 годин. Та ще й одночасно роблячи при цьому аналізи та досліди, аби без усіляких побічних наслідків правильно пересадити ці органи реципієнту.

Також є доволі непростим завданням підібрати так звану пару донор-реципієнт. Позаяк не кожному реципієнту підійде орган першого-ліпшого донора. Будь-який лікар скаже всім нам, що для цього має збігатися резус-фактор крові, в донора не має бути певних видів захворювань тощо.

І трупне донорство, й факт смерті…

Трупна трансплантологія і все довкола неї завжди сприймалося в Україні як щось напівлегальне та напівкримінальне. Власне, й сама трансплантологія неодмінно асоціюється і з тривалим чеканням пацієнтів, і з їхньою передчасною смертю в цих чергах.

Натомість галузь трансплантології починає активно розвиватися там, де вводять кримінальну відповідальність лікарів за несвоєчасне оповіщення про потенційного донора.

Загалом, фахівці вважають, що головні питання знаходяться, так би мовити, поза «зоною» трансплантології. Насамперед, тут ідеться про трансплантокоординаторів. Без них просто неможливий розвиток так званого трупного донорства. Останнє — складна медична та юридична проблема нашої держави.

Для встановлення факту смерті головного мозку, як підстави для забору органів, існує складна процедура, в якій беруть участь не лише медики, а й представники правоохоронних органів.

Так, фізична смерть мозку людини означає її смерть. Однак завдяки складній апаратурі, дорогим фармпрепаратам та професіоналізму реаніматологів, роботу інших органів можна деякий час підтримувати при померлому мозку. Це називається кондицінуванням. За цей час при функціонуючій кровоносній системі можна забирати органи померлого для того, аби вони прижилися в організмі реципієнта. До речі, в якомусь підвалі чи підпільній клініці такі операції зробити неможливо, — зазначає київський реаніматолог Олег Зайда

За словами Тетяни Журавель, ще можна визначити такі проблеми, як закупівля обладнання, оплата праці лікарів, які проводитимуть такі надскладні операції та належний післяопераційний догляд за хворим.

Платформа зіткнень перейшла до соцмереж

Чи є шанс для того, аби всі ці зміни врахували в другому читанні законопроекту? Безумовно.

Та наразі чимало пацієнтів, які чекають на свої операції з пересаджування, та їхні родичі об’єдналися у своєрідні спільноти на Фейсбуці. Вони підтримують зв’язок один з одним, а також тісно спілкуються з різними лікарями та народними обранцями, благаючи їх розумно поставитися до цієї важливої проблеми та внести відповідні доповнення та виправлення до законопроекта.

За спрощення процедури трансплантології в Україні виступають і різні компанії, що імпортують медичне обладнання та ліки. Так на цьому наполягають керівники компанії «Медикал-груп», яка завозить медичні засоби для гемодіалізу. Свого часу її директор Ірина Савоста заявила:

Ми розуміємо, що є моменти, приміром, непоінформованості суспільства, є певні побоювання в правоохоронних органів, є ще низка аргументів не на користь трансплантації. Але, з іншого боку, є позитивний приклад цивілізованого світу і страшна статистика в Україні тих, хто так і не дочекався трансплантації. І повинно бути все враховано, а головне, законодавцями аби було почуто кожного пацієнта

Фактично ці слова і є своєрідним закликом всіх небайдужих людей для того, щоб здійснити «законодавчий переворот» у цій царині. До речі, й пацієнти, й експерти з медицини вже роблять свій внесок в цю справу — вони тісно спілкуються з авторами законопроекту, який вже пройшов перше читання.

Але до цього, по-перше, слід все ж таки визначити законною презумпцію згоди. По-друге, коли вже так сильно переймаються народні обранці та інші недостатньо поінформовані особи, зробити крок до унеможливлення “чорної” трансплантології — внести кримінальну відповідальність лікарів, які не повідомляють про невчасне оповіщення про потенційних донорів. А зробити це можна навіть у дуже стислі терміни. Інакше, якщо законопроект ухвалять практично в тому вигляді, в якому він існує зараз, жодного сенсу в ньому не буде — він не змінить у трансплантології практично нічого.

Ігор ГОНТА

Автор: Checkpoint

Поділіться корисною інформацією з друзями:


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *